Ольга Богомолець — на нашій новорічно-різдвяній порадницькій гостині, заслужений лікар України, професор, доктор медичних наук, головний лікар Інституту дерматології та косметології, громадський діяч, меценат, засновник історико-культурного комплексу "Замок Радомисль" з єдиним у світі Музеєм української домашньої ікони, де знаходиться експозиція домашніх ікон "Душа України", виконавиця сучасних та старовинних українських романсів, титулована "Володарка оксамитового голосу", "Княгиня української пісні".

— Пані Ольго, ви з тих жінок, котрими не можна не захоплюватися, котрими не можна не гордитися, у яких варто вчитися тим, хто хоче достойно і значимо пройти по цьому життю. Тому, звісно ж, хотілося, аби ви побували на порадницькій гостині. Спасибі, що знайшли час і можливість. Тем для розмови з вами багато: і про здоров'я наше — фізичне та духовне, і про мистецтво, благодійництво, родинні цінності, і просто про нас — українців. Ви робите людей красивішими зовні — як лікар і внутрішньо — як митець, засновник духовних проектів. Чи багато вам стрічалося людей, красивих душею?

— Років десять тому у мене з'явилася внутрішня традиція — наприкінці року підбивати підсумки. І найголовніше, що визначає, чи рік мені вдався — це чи зустріла я в цьому році особистість — мою Людину року. І, власне, те, що ви сказали — про красивих душею, разом з високою професійністю і талантом — визначає мою Людину року. Якщо за рік зустріла одну таку Людину, значить, рік вдався. Серед тих, хто для мене є людьми красивими, сильними душею, безперечно, моя хрещена мама Надія Світлична, котра вже пішла з цього життя і яка була неймовірно сильна, милосердна, жіночна. Вона з шістдесятників, з дисидентів, змушена була виїхати до США, працювала кореспондентом радіостанції «Свобода». Ми познайомилися, коли вручала мені спеціальний приз радіостанції «Свобода» в 1991 році в м. Луцьку на III Всеукраїнському фестивалі авторської пісні та співаної поезії «Оберіг». Це був мій перший фестиваль і перша нагорода. Від Надії я багато навчилася, і вона для мене жива і житиме в моєму серці. Ця людина випромінювала стільки любові, світла, ласки до людей! У мене складалося враження, що вона для себе взагалі нежила.

Серед таких красивих душею, безперечно, Ліна Костенко — чиста, сильна, впевнена, безкомпромісна. Я надзвичайно щаслива, що маю честь жити в одну еру з нею, маю можливість спілкування. Коли це відбулося вперше, просто не могла повірити. Так і зараз — кожна зустріч з нею для мене — величезне таїнство.

Оця краса душі, мабуть, приходить з віком. І — з випробуваннями. Раніше не замислювалась, що більшість цих людей пройшла через великі випробування: і Євген Сверстюк, і Опанас Заливаха, і Надійка Світлична, і Ліна Костенко. Такими для мене ще є Юрій Кундієв — віце-президент Академії наук України, директор Інституту медицини праці, голова комісії з медичної етики, людина неймовірно високого рівня інтелектуальної, культурної, людської гідності; Людмила Міляєва, академік, мистецтвознавець, котра була моїм керівником, коли я писала книги про іконописне мистецтво.

Я дуже щаслива, що такі люди були і є в моєму житті, що маю можливість спілкування, дотику, телефонного дзвінка. На жаль, життя змушує летіти вперед і немає змоги сповна насолодитися тим найбільшим даром — розкішшю спілкування.

— Людьми — ось, напевне, ким найперше може і повинна гордитися наша держава?

— Я не зовсім згодна з формулюванням, держава — це хто і що для нас сьогодні? Політики, депутати, міністри? От ви спитали, ким вона може гордитися? А повинно бути інакше — люди мають гордитися тією державою, яку творять власними зусиллями. То наше призначення — змінювати її, кожен потрошечку, насправді, аби кожен пообіцяв, що відсьогодні — не завтра, а відсьогодні — житиме інакше: не буде допускати, щоби глумилися, знущалися, щоб крали, брехали і сам такого не робитиме, й дотримається своєї обіцянки, то, власне, й матимемо таку державу, якою зможемо пишатися і в якій наші діти схочуть жити.

— Чим саме має бути означена громадянська позиція людини?

— Вимогами до себе, найперше. Треба бути високопрофесійним, не має значення, що ти робиш — чи то паркан будуєш, чи наукову працю пишеш, чи лікуєш, чи ти інженер. Є такий анекдот: «Коли я закінчив інститут і зрозумів, який я інженер, то побоявся йти до лікаря». Я вважаю, що сьогодні в Україні криза не економічна, а професійна. Тому що молоді немає стимулу бути кращими. Модно бути «крутим», та немає моди на освіту і культуру.

— Французький письменник Жільбер Сесброн зауважив: «Ми несвідомо думаємо, що Бог бачить нас зверху, але Він бачить нас зсередини». У якому красивому світі ми жили б, аби кожен з нас пам'ятав про те. Та і якби у вихованні дітей ставили саме таке завдання, як, скажімо, ваші батьки перед вами: вимогу бути не кимось, а людиною — освіченою, культурною і розумною. Бо, здається, нинішні батьки більше переймаються тим, як влаштувати дитину у цьому прагматичному світі, а не тим, щоб виростити хорошу людину, справжнього громадянина. Пані Ольго, якось ви казали, що все життя були правильною. До цього спонукало ваше виховання?

— Оцей вислів «по життю була правильною» кожен може й до себе приміряти — ми ж своїх помилок не бачимо. А, наприклад, моя мама мене дуже правильною не вважала. (Сміється). Починаючи від найменшого віку, люблю усе заборонене. В дитинстві любила «подорожувати», лазити по дахах, по горищах, шукати і всілякі пригоди, підривати патрони...

— Ого, то ви були у батьків «два в одному»?

— Три! (Сміється). І хоч мене карали за небезпечну для життя поведінку, але ніколи не сварили за оцінки, попри те, що не була відмінницею. Батьки залишали мені простір для пошуку.

— Займатися тим, чим хотіли?

— Ні, в той час займалася тим, чим треба було. Мама завжди казала: «Слова «не хочу» не знаю, є слово «треба». (Усміхається).

— Батьки, кажете, давали вам виховання на виживання? Такий підхід і тепер був би виправданим, бо й насправді треба виживати.

— Чим більше людина має випробувань, тим кращою формується. Ми не говоримо про якісь маргінальні випробування. Але, наприклад, повний достаток призводить до відсутності мотивації.

— Якоїсь певної атрофії?

— Так. Тому пошук себе, допомога, фізична робота — надзвичайно потрібні. Наприклад, я зараз найменшу доцю відправила до мами в село під Києвом. А там три дні тому відключили світло й опалення немає. То вони палять дрова. Друзі здивовані, як там лишила дитину? Але є свічка, дрова... І я так колись жила.

— Ви дійсно вмієте все?

— Все, мабуть, тільки Господь Бог вміє. А якщо щось не вмію, то готова навчитися. Я й людей на роботу намагаюся брати таких, котрі не бояться вчитися. Це не соромно: сказати, що ти не знаєш чи не вмієш. Учись!

— Ви — мама чотирьох дітей. Яку виховну ідеологію сповідуєте? Щось змоделювали зі своєї батьківської родини?

— Мені не вдавалося — живемо в іншому часі і просторі.

— Не тому ж, що вважали її неправильною?

— У дитинстві мені бракувало ласки і ніжності, тож намагалася бути зі своїми дітьми лагідною.

— Це пов'язано із зайнятістю батьків?

— Ні. На той час це принаймні вважалося за слабкість. Увага була, і виховання було. Але… коли вчення Олександра Олександровича було визнане лжевченням, а його самого вважали ворогом народу (це 1956 рік), моїй мамі було 18 років. Перед тим всі рідні залишилися без роботи. Перед тим — 37—38 роки, коли двоє з родини Богомольців були розстріляні як вороги народу. Ще раніше — Перша світова війна... Я знаю історію свого роду з XIV століття. В родині було від 12 до 18 дітей. А вже починаючи від Першої світової — по одній дитині. Усе свідомо робилося: дворянські родини розбивали, розкидали і залишали на виживання. І те, як мене виховували, — було абсолютно свідоме загартування.

— Не так на фізичне, як на моральне виживання?

— Так. Тому що розуміючи історію країни й історію родини, «державі» вже не вірили. І виховання на виживання не дозволяло бути ніжною, м'якою, плаксою. І от своїм дітям я намагалася максимально компенсувати нестачу тепла. Вважаю, що не досягнула бажаного результату дисципліни, бо мою маму онуки слухаються з першого слова, а зі мною можуть дискутувати... (Сміється). Чи це добре? Думаю, що ні.

— І все ж ви зламали оту традицію родинну щодо однієї дитини і попри всі труднощі, які довелося пережити, не побоялися створити таку велику сім'ю. Світ вам уже по-іншому бачився?

— Думаю, в мене було і є бачення головного призначення жінки. Хоч як би мене звинувачували в антифемінізмі, вважаю, що нам з чоловіками нема що ділити, нема в чому рівнятися, нема в чому змагатися. Ми для них недосяжні. (Сміється).

— І не завжди зрозумілі.

— Власне, в цьому немає ніякої потреби, краще залишатися для них таємницею. Для мене головне призначення жінки — любити, народжувати і виховувати дітей, а все решта вже випливає з цього. Хтось може працювати, писати дисертацію, хтось — ні. Залежно від того, як хто зорганізовує свій внутрішній і зовнішній простір. Хтось може бути домогосподаркою і почуватися щасливою, хтось — директором чи бізнес-леді... Головне — розуміти, що тобі потрібно для щастя і самореалізації. Цьому маємо навчити і своїх дітей. Не тільки таблиці множення і диференціалам, а саме тому, що потрібно робити, аби бути щасливим.

— Мені зрозуміле і близьке висловлене вами багато років тому ваше бачення щастя, для якого вам «достатньо книжкової полички, дощу за вікном і голосу в сусідній кімнаті». Відтоді воно не змінилося?

— Це я сказала, коли мені було 25, ще не мала дітей...

— А голос у сусідній кімнаті?

— То присутність близької людини, але без порушення твого власного світу. Моє розуміння жіночого щастя обумовлює обов'язкову наявність другої душі. Тобто для мене щастя в кар'єрі, в якихось матеріальних здобутках взагалі не фігурує. Життя для мене — це дует. І якщо він є, то є і відчуття щастя. Думаю, що серед всіх отих пунктів тепер би вивела «голос у сусідній кімнаті» на перше місце.

— А як знайти отой свій «голос», створити отой дует?

— Хтось знаходить його відразу, хтось шукає все життя, хтось у біганині взагалі про нього забуває, а хтось все життя намагається цей другий голос перекричати. А інколи потрібно щось за це заплатити, найчастіше своїми помилками... Знаєте, якщо українські жінки потрапляють в тюрму вперше після 50 років — то за що? За вбивство чоловіка! Це ж скільки треба було терпіти, аби зрозуміти, що то — єдиний вихід! Я бачила цих жінок — зовні спокійні, врівноважені... Хіба для такої долі створені? Та наші жінки — найкращі в світі. Завжди це говорю і завжди готова довести. Вони мудрі, інтелігентні, працьовиті і терплячі. Таких жінок у світі взагалі одиниці. Більше того, ще й дуже гарні. Попри все. І найдорожче, що вивозять з України, — її генофонд, українських жінок. Вони народжені, аби бути матерями, дружинами, бути чиїмсь отим другим голосом. Питаєте, як його знайти? А для того, щоб знайти, його ще перед тим треба комусь народити і виховати. Ми говоримо про те, яка кількість одиноких жінок сьогодні виховує хлопчиків, і чи цей мамин хлопчик, котрий звикає жити під теплим крилом, захоче взяти на себе в майбутньому відповідальність за іншу жінку?

— Ось через те й нарікаємо, що мало справжніх чоловіків... Найпершою дитиною для жінки, котра вийшла заміж, нерідко стає її чоловік. А стосовно безмежної жіночої терплячості, що згодом може призвести до злочину, то чи варто терпіти: п'є — всі п'ють, б'є — ну, що ж поробиш, може, любить, зраджує — перед дітьми, людьми соромно зізнатися...

— Безперечно, не варто. Можна десь змовчати, та коли переступається межа... Яку дитину можна виховати в родині, якщо батько принижує гідність матері? І про що можна говорити, якщо люди ходять, скажімо, разом до церкви, моляться, а вдома таке коять?

— Яких, на вашу думку, найпоширеніших помилок припускаються сучасні батьки у вихованні дітей?

— Думки, що суспільство має виховувати наших дітей: у дитячому садочку, у школі, в армії. Оце — найбільша помилка. Насправді ніхто, крім батьків, цього не зробить. А ще важливий їх власний приклад. Не можна дитині говорити одне, а робити інше. А ще помилка — це вільний доступ до засобів масової інформації, які відкривають доступ негативу, агресії...

— Соціум переорієнтовує дітей на інші цінності, й неможливо ізолювати, вберегти від того. Але ж виходить, що дорослі самі створюють для своїх дітей світ, де багато цинізму, брехні, подвійних стандартів, жорстокості, продукуючи саме такі, даруйте, «цінності».

— Найперше, що зробила, аби вберегти свою родину від отаких «цінностей», — забула про телевізор. Його замінили читання, малювання, фізична робота.

— Знаю, ваш старший син, Андрій, писав пісні.

— І музику... Зараз шукає себе, бо на це в Україні не проживеш.

— А дівчатка?

— Катерина навчається в медичному університеті, Анна—у школі, в 9 класі, а Софійка — у 1 -му, на Різдво їй виповниться 7 років.

— Як вам жилося з таким прізвищем, до речі, не лише відомим, а й красивим?

— Спочатку не думала, що моє прізвище особливе. А за комсомольських часів воно викликало у дуже ідейних активістів негативні емоції. Але, слава Богу, не доходило до якихось агресивних дій. Бо позаду був тил, історично був прадід, який жив і творив во славу держави та її людей. Багато хто чув ім'я Олександра Олександровича Богомольця, який був президентом Академії наук УРСР. Але мало хто знає, що він народився в лук'янівській в'язниці і був першою людиною в світі, яка винайшла методику консервації донорської крові. У1937 році отримав золоту медаль в Парижі. Йому ніхто не повірив, коли привіз першу банку консервованої крові. Вже на той час усвідомлював того, щоб зберегти людям життя. Вся система збору, консервації, переливання і доставки крові на фронт дозволила врятувати життя мільйонам поранених, бо найчастіше причиною смерті на фронті була саме крововтрата. Згодом з'явилася спеціальна сироватка — АЦС (антиретикулярна цитотоксична сироватка), що дозволяла пришвидшувати зростання складних переломів. І мій прадід повертав бійців у стрій. Він усім своїм життям служив людям. Створив Інститути геронтології, імунології, клінічної фізіології, патофізіології, загалом заснував всю Академію наук України. Тоді я цього не знала. А знала, що в парку, поблизу якого живу, похований мій прадід. Я мала поливати квіти, прибирати на могилі. Ніяких дивідендів, крім пожалених кропивою ніг, не отримувала та й навіть не очікувала. Критичне ставлення було в інституті, коли за спиною шепотілися. Поблажок мені ніколи ніхто не робив. Навпаки, звикла жити під лупою. Як і сьогодні. Бо не маю права схибити, як каже моя мама.

— Пані Ольго, не можна не захоплюватися вашим голосом, музичною творчістю. Як у вашому житті з'явилася пісня?

— Я ніколи не мріяла стати співачкою, з З років знала, що буду лікарем, бо прийшла в це життя з чітким розумінням, що маю лікувати людей. А свою першу пісню написала випадково. На гітарі навчилася грати ще в школі. Наш історичний гурток ставив виставу про випускників школи 41 року. Хлопців забрали у військові табори, а мені дали гітару, тиждень часу і сказали навчитися військовим пісням. Мої улюблені — «В землянке», «Бьется в тесной печурке огонь», «Здесь птицы непоют...», «До свиданья, мальчики» — пісні, на яких виростала. Отоді в моєму житті і з'явилася гітара. А потім, у 83-му, відкрила збірку поезій Ліни Костенко, прочитавши вірш «Осінній день», зрозуміла, що насправді то — пісня. І я її заспівала. Загалом не пишу музику до віршів Ліни Костенко, а підслуховую, бо вона там вже є, а я намагаюся її правильно відчути...

— Гітара зі мною пройшла всі колгоспи, будівельні майданчики (до речі, маю диплом слюсаря, штукатура), де працювала в студзагонах. Я не планувала з піснею кудись виходити. А вже коли стала лікарем, знову ж таки випадково, поїхала на Всеукраїнський фестиваль авторської пісні, стала лауреатом, отримала спеціальний приз радіостанції «Свобода», і відтоді, власне, й почалася моя співоча кар'єра.

— Ваші концерти завжди благодійні.

— Хоч би як тяжко було, ще й бізнесу не мала, і без роботи сиділа, і діти були маленькі, і особисте життя не складалося, але всі концерти були благодійними завжди. З однієї причини. Коли написала свою першу пісню, почуття було неймовірне, як ейфорія: ось так, раптом, у мені з'явилася музика. Звідки? Це можна порівняти хіба що з народженням дитини. І раптом — тиша, немає продовження. А відчувши цей смак, уже без творення не можеш. А його немає, і ніде взяти, і за гроші не купиш, це натхнення. Гортаю поезії, а більше нічого не пишеться. Минуло кілька місяців, якось прокинулась вночі і прошу: «Боже, якщо даси мені можливість відчути Твою музику, то обіцяю ніколи не брати за це гроші»... А наступного дня написала другу пісню. І з того часу ні одного концерту (а вони щороку відбуваються) не було за гроші. Всі благодійні: на будівництво пам'ятника Шевченку, на поховання шістдесятників, на дитячі будинки, на лікування хворих... І дітей завжди долучала до цих концертів. Маленькими мене питали: «Мамо, в нас же немає грошей на оце, на це, а чому маємо робити благодійний концерт?» Відповідала: є люди, у яких взагалі нічого немає. А у вас є що їсти, у вас є мама. От, говорячи про виховання, можливо, нічого більше й не треба, тільки показати, що є інший шлях і що байдуже, скільки ти віддаєш грошей. Хтось може мільйони віддати...

— А для когось буде цінна твоя одна гривня...

— Так, оця благодійність, про яку зараз багато говорять, — то для іміджу. А справжня — це стан душі, ментальність. Людина, яка допомагає іншим, може це робити і без грошей — словом, справою, увагою... Завжди кажу: якщо є можливість допомогти, допоможи просто так.

— Коли краще пишеться і співається?

— Коли всі сплять. (Сміється).

— «Прокидається пісня в час, коли діти поснули …»

— Навіть коли і «голосу в сусідній кімнаті» нема. Взагалі мені для роботи потрібна тиша.

— Торік ви подарували людям Музей української домашньої ікони у замку «Радомисль» на Житомирщині. Це така неймовірна розкіш, така краса! А як з'явилася та ідея?

— Можу визначити одним словом — доля. Ні планів, ні стратегії, ні маркетингу, ні думок, ні уяви, що цим займатимуся, у мене ніколи не було. Притому, що у нашому домі були Біблія та ікона, а мене виховували як атеїстку. І от якось йшла через «товчок» і на землі, в бруді побачила спотворений, побитий образ. Всі на нього наступали, як на дошку. Пам'ятаю цей погляд синіх очей з калюжі на мене. Я стояла на одній нозі, а в голові лунала думка: і за життя нищили, і навіть в образі — й то наруга. Я той образ, побитий цвяхами, запилений, підняла, купила за рубль. Вдома помила з милом, мочалкою під гарячою водою (це тепер знаю, що так не можна) та й думаю: навіщо це зробила? Логіки — ніякої, але була чітка думка: щось з цього буде... Минув рік. Нічого більше не було — ні зацікавлення, ні пошуків. На іншому «товчку» на столі, поряд з дитячими колготками, побачила маленьку чорну дощечку з намальованим дідусем, взагалі не схожу на ікону. Витягаю цю закопчену дощечку і питаю у господаря: хто це? «Як це хто?» — дивується. — Святий Устініан». — «А він на що?», — питаю. «На розум дітям». О, його мені точно, думаю, треба.

— Отак у мене з'явився святий Устініан. Відмивши образ, побачила, що тримає дитятко на руках. То була дуже старенька, пропалена свічками дощечка. А діти мої — то хворіють, то не слухаються, то ще щось. І я дивлюся на неї й думаю: скільки ж сотень років жінки молили про одне — щоб не хворіли діти, щоб дурниць не робили і помилок наших не повторювали. Й ставало легше. Розуміла, що не самотня в цьому світі. Святий Устініан мене укріплював у материнському дусі, не так було одиноко. Через деякий час вирішила дізнатися, хто ж він такий, і почала шукати..

— Взагалі про домашні ікони ні в книгах, ні в бібліотеках інформації не було. І маючи аналітичний азарт (я ж бо наче інтелігентна, освічена, культурна), пішла на барахолку, розпитувала, де, що. І так купувала якісь маленькі образочки, вони були дешеві — по рублю, по три. Час іде, а їх все більшає, вони по всіх кімнатах, по всіх куточках. Потім побачила, що відрізняються залежно від того, в якому регіоні написані. Почала на це звертати увагу. А потім їх стало так багато — бачу, їм тісно. А це неправильно, що всі біля мене, треба їм шукати якийсь притулок, і люди щоб змогли на них подивитися. Шукала якесь приміщення в Києві — дуже дорого. У газеті прочитала, що в Радомишлі продається млин. Поїхала, подивилася на його залишки. Не знала ще тоді, що колись тут була папірня Києво-Печерської Лаври, яку ми, до речі, вже й відновили. Натомість побачила болото, сміття...

— Ось так знайшла домівку для домашніх ікон...

— Новий рік, Різдво у вашому домі — це...

— Новий рік — тяжка праця. І я щороку даю собі слово, що більше ніяких свят. (Усміхається). Та коли телефонують мої друзі: «Ну, що робимо на Новий рік?..», починаємо писати сценарій. Ставимо вистави, робимо співанки, і все як має бути — до самого ранку і без телевізора — вибираємо з когось телевізор, новорічну ялинку, підставку під годинник, сам годинник, трибуну, президента. Потім включаємо «телевізор», б'ють «куранти», хтось виголошує промову. А тоді — ігри, конкурси. І все це роблять дорослі люди разом з дітьми, яких на одну родину у нас — від 3 до 5. Загалом проводимо Новий рік завжди з гумором. Діти роблять кулінарні презентації. Обов'язково — номери художньої самодіяльності. Звісно, багато чого не встигаєш, не вистачає часу... Але треба так жити, як пише Ліна Василівна: «Я не встигати не встигаю».

— А що б ви порадили-побажали нашим читачам?

— Не слухати нічиїх порад, слухати своє серце. (Усміхається). Ну і звісно, влітку не згоряти на сонці, взимку не ходити в солярій, пам'ятати ознаки переродження родимок, оглядати регулярно своїх батьків і дітей, пити доброї живої води 6 склянок на день і лягати спати до півночі, жити цікавим життям, вірити у власні сили, любов, робити приємні несподіванки, сіяти добро, викорінювати брехню і допомагати одне одному...

— Пані Ольго, хочеться побажати, щоб ви у своєму житті ще багато чого встигли, багато чого зробили. Адже, впевнена, ваші таланти, ваша небайдужість виведуть вас ще на безліч корисних та красивих справ.

Провела гостину Тетяна ВЛАСЮК.