Коли п’ять років тому Ольга Богомолець — нова «господиня замку» — вперше приїхала на це місце, тут розкошували чагарі, дихала пусткою стара будівля, «цвіло» річкове плесо, яке не чистили десятиліттями. «Стояло болото, де пересуватися без гумових чобіт було неможливо», — пригадує сьогодні Віктор Москалець, директор історико–культурного комплексу «Замок Радомисль».

Відома столична лікарка–дерматолог, талановита співачка і просто небайдужа людина разом із друзями–однодумцями закотила рукави і взялася до справи. З граблями й лопатами практично весь вільний від роботи час Ольга Вадимівна трудилася тут «на суботниках». Багато скептиків тоді просторікували: не зможе. Заздрісники за спиною шепотіли: навіщо? Сьогодні вже здаються примарою і колишня пустка, і ті 60 тонн сміття, які вивезли звідси, звільняючи місце для краси. І навіть «привиди» у масках із болгарками, які серед ночі трощили металевий паркан, бо місцевій владі раптом не сподобалось, що смітник почав перероджуватись на оазу. «Було звалище, але ж — наше...»

Нині в річці плавають щуки і водяні щурі, живуть норки і «справдешній» бобер, який щось гризе для годиться, але дерев не валяє — очевидно, з поваги до тих, хто працював тут так самовіддано. Реконструюючи парк, деякі рослини насаджували заново, окремі вдалося врятувати — вивернуті під час повені з корінням, вони знову прижилися на своєму місці. Кілька тижнів тому в ландшафтному парку зі скульптурами відцвіли іриси, нині квітнуть троянди, на водяному плесі жовтіють лілії.

Із реконструкцією папірні–фортеці було складніше. 8 будівельних фірм не бралися за її реставрацію. Казали: збудуйте нове приміщення, перекрийте бетоном, — і не морочтесь. Тоді Віктор Москалець, архітектор за освітою, сам взявся навчати місцевих май­стрів і керувати реконструкцією. Тому тут залишили все так, як було за тих часів — без сучасних оздоб: стара фактурна цегла, дерев’яна підлога, антикварні люстри і важкі металеві ручки, вгорі — зрощені дерев’яні балки. «Посланці» від технічного бюро затялися: а де фундамент? За стандартами, має бути заввишки в два метри. «Та в нас тут фундамент — кілометр, — сміється директор музею. — Замок залишився стояти (як і раніше) на базальтовій скелі, і до цього часу в природному цоколі — жодної тріщини».

Коли святі усміхаються

Сьогодні миті «чарівного перетворення» замку в Радомислі — це вже історія, залишена на фото. Їх можна побачити в одній із зал музею. В інших розташована експозиція «Душа України» — українські домашні ікони з колекції Ольги Богомолець, яку лікар і співачка збирала впродовж 15 років. Ось головна відповідь на скептичне — «навіщо?»

— Ці ікони викинули на барахолку, фактично — на смітник, і я мріяла повернути їх людям, — розповідає «УМ» Ольга Вадимівна. — Домашня українська ікона — явище невивчене, їх писали аматори–богомази. Раніше в Україні не було жодної хати без ікон. Коли мені кажуть, що вони примітивні, заперечую — ні, первісні. Їх малювали з життя, праобразами святих ставали прості українки — красиві, веселі, сильні, з рум’яними немовлятками на руках. Усі святі на домашніх українських іконах мають посмішку. Ці ікони — родинні обереги, ще в XVII столітті люди ходили до церкви зі своїми домашніми образами.

Це варто побачити і почути самому — з яким теплом Ольга Богомолець розповідає відвідувачам замку про свою колекцію, ділиться відкриттями, які саму її ще недавно вразили. «Ось святий Устиміан — покровитель нехрещених дітей. Де мала шукати розради жінка, яка втратила дитинку при народженні? Зверталася до святого... Ось на цю ікону молилися злочинці, аби спокутувати свій гріх. А це образи, на яких...перерізали пуповину новонародженого. Он ті — розміром з немовля — виготовляли при народженні малюка, пізніше на них малювали лик святого, який покровительствував людині до кінця її днів».

Цікаво простежити регіональні особливості домашніх образів. Блакить Полтавщини і колорит Гуцульщини, образи з Луганщини, а ті, на червоному тлі, — з Чернігівщини. Ікони козацькі ковчежні, ікони на склі, маленькі — розміром з долоню, які брали в дорогу... І кам’яний придорожній образ Миколи Чудотворця, біля якого молилися мандрівники. Сьогодні в залі музею до нього, як і колись, можна доторкнутися і загадати бажання.

«Єдиний образ, що не згорів...»

Найсумніше місце в замку — куточок соцреалізму. Скрині й віконниці, виготовлені з ікон, обезглавлені образи, святі лики, порубані на дошки. Ікони прострілені, ікони з виколотими очима... Вражає обпалений образ Божої матері. Чоловік, який передав цю ікону в колекцію Ольги Богомолець, знайшов раритет на горищі своєї бабці. «Що це?» — запитав вражено. — «Твоя мама, комсомолка, повернувшись зі зборів, приречено сказала: вибору немає — або спалити ікони, або згинути самій... Це єдиний образ, який я встигла вихопити з полум’я...» — пояснила бабуся.

Таких історій господиня замку в Радомислі може переповісти чимало. «Усі вони — наслідок періоду безбожжя, коли руйнували народну пам’ять, — додає з гіркотою. — Я сама була комсомолкою і про ікони практично нічого не знала. Якби повернути українцям їхню історичну пам’ять, значно менше робили б ми помилок і в соціальному житті, і в політичному».

У колекції Ольги Богомолець — 5 тисяч ікон. У музеї їх понад 600. Вони не канонічні, церква їх не приймає, тому тут — їхній останній прихисток. Відвідувачі запитують: чи можна помолитися своєму святому, поставити свічку? Звісно, замок — не храм, але як відмовити? Тому в директора комплексу виникла ідея — обладнати дзвіницю, де кожен міг би спокійно віддатися молитві. Дзвін уже є, незабаром будуть куранти. Піднявшись на вежу крутими східцями, можна по­дзвонити і загадати бажання.

Тут люблять згадувати 87–річного отця Зенона з Австралії, який спеціально дістався до музею, аби поглянути на ікони. Залишаючи Україну відразу після війни, власну колекцію домашніх образів пан Зенон подарував львівській семінарії — взяти з собою не міг, а думка, що втратить, була нестерпною. Сьогодні він побачив їх тут, у замку. Важко хворий сивочолий чоловік самотужки піднявся на дзвіницю і вдарив у дзвін.

ОСЕРЕДОК ДУХОВНОСТІ

Шляхетність — наш «озоновий фільтр»

У замку Радомишля є унікальна концертна зала. Окрім чудової акустики, вона вражає тим, що в кутку, за роялем, б’є живе джерело. Подібних зал більше немає ніде у світі. І є зала для урочистостей, де відбуваються весільні церемонії, і трапезна, і дев’ять готельних номерів, один з яких — спеціально для молодят. Ольга Богомолець планує екскурсії для школярів, починаючи із зовсім маленьких. «Хочу, аби дітки змогли доторкнутися до своєї землі і полюбити її, — говорить вона. — Мрію, аби цей комплекс об’єднав українців, і звідси відродилася б Україна. У цьому замку — душа України, її історична пам’ять».

У залах музею поряд з іконами — старі фото українців, які Ольга Богомолець також збирала на столичній «барахолці». Це люди, яких уже немає, фотографії шляхетної України, яку знищили і про яку мріє нині господиня Радомисльського замку. «Аристократа не визначає матеріальний достаток. Аристократами були люди, вільні від соціальних кайданів, які понад усе цінували свободу. Вони не боялися критикувати владу, висловлювати свою думку. Ці люди були тим «озоновим фільтром», який зберігав державу від розпаду. Для мене взірець духовної аристократії — Ліна Костенко — вона вільна від нагород, грошей, влади, і має право казати те, що думає», — зауважує Ольга Богомолець.

... На березі річки, що огинає замок, стоять човни–довбанки, виготовлені з дуба за рецептом древлян. На Острові закоханих у формі серця ми п’ємо трав’яний чай. Мабуть, духмяний трунок готують тут за особливим рецептом — хочеться повертатися до Радомишля знову і знову. За дев’ять місяців, відколи музей відчинив двері для гостей, в оновленому замку побувало десять тисяч відвідувачів. Ольга Богомолець каже, що тепер може спокійно передати справу своїм помічникам і зайнятися суто медичними проектами, які також вкрай актуальні сьогодні. Не знаю, чи вдасться пані Олі повністю «все передати». З того, як вона розповідає про своє дітище, розумієш: тут її душа. А не лише її частинка.

Автор: Юлія Косинська