Ми розповімо вам про найбільш характерні страви української кухні, а також про рецепти, які сьогодні уже вийшли із нашого повсякденного вжитку. А розпочнемо зі страви, що присутня в цей святковий, різдвяний період на столі кожного українця.

Українці вірять, що як зустрінеш новий рік, так він і мине. Новорічно-різдвяний стіл буквально ломиться від страв, щоб протягом майбутнього року не знати голодної скрути. А головною стравою на святковому столі уже протягом багатьох століть залишається кутя. На Правобережжі її готували з пшениці, а на сході — з ячменю і заправляли тертим маком, горіхами, медом і узваром.

За звичаєм її ставив на стіл або на покуть хлопчик або хлопець із родини, дбайливо підмостивши під настільник або рушник трохи сіна, щоб худобі у новому році було чим харчуватись. Накривали кутю двома калачами або книшами. Поруч розміщували обжинковий сніп — символ майбутнього врожаю — і глечик з узваром із сушених груш, яблук, слив, вишень та ін. З куті починали святу вечерю. Її лишали на столі на ніч, поклавши поруч ложки, з вірою, що померлі предки прийдуть уночі скуштувати її. Кутю носили кумам, хрещеним батькам, бабам-повитухам, родичам на другий день Різдва разом із вечерею.

Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов'язано чимало обрядових дій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лиху звістку. На лівобережжі до звареного збіжжя додавали меду, але пам'ятали відоме прислів'я: «Не передай куті меду». В деяких регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Далі усе це розмішували узваром. На особливу увагу заслуговує обряд «Нести кутю на покутю». Зазвичай для наймолодшого у родині хлопчика батько напередодні виплітав нові вовняні рукавички; зодягши їх, підліток брав горщика і, несучи його, декламував: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли».

Кутю традиційно виготовляли з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити від луски. Червоний кут, в якому тримають кубельце з кутею та узваром, в народі ще називають «яслами». Власне, кутя з узваром є своєрідним символом смерті Христа, тому при поминках обов'язково готують цю страву і її іще називають «четвертою страшною кутею».

На півдні України, як правило, кутю несла господиня, перед тим наказавши всім присутнім сісти і супроводжувати дію звуками квочки («кво-кво»); коли ж ставила узвар, то просила всіх устати й кудкудакати («кудкудах-кудкудах»). Це для того, щоб гарно неслися кури і виводили курчат. Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали пташині звуки. На Чернігівщині господиня імітувала це тоді, як подавала їсти кутю.

Здебільшого відносив на покуть кутю хтось з чоловічої статі. Але на Черкащині перевага віддавалася жінкам. Господиня, несучи горщик, казала: «Кутю на покутю, узвар— на базар, а пироги — на торги: кво-кво…»; діти ж услід піддакували: «Цяп-цяп…». Прилаштувавши горщик, підходила до малят і, поскубуючи їх за чубчики, приказувала: «Чуб-чуб…» — це для того, щоб курчата були чубатими.

На місці, де мала стояти кутя,— покуті робили кубло з сіна. Власне, в нього і ставили горщик, прикривши хлібом з дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з цієї трави готували купелю для немовлят.

У наші дні ритуальний зміст куті майже втратився, але у сільській обрядовій кухні вона все ж посідає одне з почесних місць.