Але серед резолюцій та конвенцій ООН є і такі, що стосуються безпосередньо культурного надбання людства. Однією з найбільш знакових була конвенція 1954 року про збереження та повернення культурних цінностей народів, що були вивезені під час військових конфліктів. В одній із статтей цієї конвенції є дивовижне положення. Воно передбачає охорону культурних цінностей окупованого народу армією держави, яка його окупує - під час військових дій. І якщо наступ проходить через установу з культурними раритетами, то наступ слід здійснювати в обхід. І що найбільш дивно – цей наступ повинен бути спланований ще у мирний час. Не дивлячись на унікальність цього формулювання треба віддати належне підтексту, що закладений у цю фразу: війна не повинна торкатися хоча б культурного надбання, яке залишає по собі людство у процесі нескінченого взаємознищення. Ще більш парадоксально, що під час громадянських війн, коли в конфлікті задіяний один народ – починають знищуватися загальні культурні цінності обох конфліктуючих сторін.

Так було і в нашій державі, а жертвами ставали культурні раритети самого народу – серед яких і домашні ікони, перед якими молилися прості українські матері за збереження іншого безцінного надбання – життя своїх дітей, що воюють один проти одного. Сьогодні ці ікони зібрані у єдину в світі колекцію, що розташована в історико-культурному комплексі замок-музей Радомисль. Дійсно, в постановах ООН не передбачено таке положення, як захист культурного надбання народу від самого народу. Ми повинні самостійно усвідомити весь парадокс ситуації – у збереженні пам’яті нації та душі народу нам не допоможе ніяка конвенція ООН, а тільки власна духовна гідність.